Ніч на Лисій горі

07.09.2013 19:55

Світло потужного ліхтаря прорізало нічну пітьму, вихоплюючи щоразу частину якоїсь будівлі. При наближенні до неї стало видно, що це залишки старого КПП, який багато років надійно перепиняв дорогу простим смертним до серця гори. А дехто вірить, що він слугував для того, аби не випустити щось ізвідти. А й справді, під променями ліхтаря стара залізяка нагадує ворота до пекла й, чесно кажучи, це враження стає сильнішим, коли проходиш КПП і поринаєш у цілковиту темряву.

Лиса гора
— історична місцевість на території Голосіївського району між Слобідкою та Багриновою Горою. У другій половині XIX століття тут було споруджено Лисогірські укріплення Нової Печерської фортеці, а з 1923 року місцевість увійшла в міську межу як лісопарк.

Фото з мережі Інтернет

Ми з товаришем неквапливо йшли розбитим шляхом тому що, з одного боку, на такій дорозі у повній пітьмі можна було спіткнутися й поламати ноги: ліхтарі довелося вимкнути, щоб якомога довше лишатися непомітними і не сполохати завчасно когось чи щось. З другого, все ж таки ми були не в простому парку, повному всіляких асоціальних елементів, а, можливо, в наймістичнішому місці Києва, у Вальпургієву ніч. Ніч, коли, за народними повір’ями, відьми злітаються сюди на щорічний шабаш, де розповідають Сатані про чорні справи, скоєні протягом року.

Ішли мовчки, кожен був занурений у свої думки. Зненацька за деревами з’явилося світло. Воно швидко наближалося. Автомобіль? На Лисій горі, о десятій годині вечора? На думку спали пізні гуляки. Ми прийняли цю версію й покрокували далі, але вже згодом нам стане відомо, що на автомобілях по нічній горі їздять не тільки мирні відпочивальники, а й дехто більш підступний і моторошний.

Автомобілі на Лисій горі – це окрема історія. Взагалі в’їзд на її територію для машин заборонений, однак цього ніхто не контролює, шлагбаум піднятий, бетонної огорожі немає, катайся скільки хочеш. Міліція тут ніколи не їздить, хоча в деяких публікаціях кажуть, що вони регулярно навідуються сюди, проте ми за весь час не бачили жодного авта міліціянтів. Подейкують, що до 2005 року цю місцевість регулярно патрулювали бійці строкової служби внутрішніх військ, але таке патрулювання з невідомих причин згорнули.

Після зустрічі з авто ми слухняно повернули дорожнім полотном. Десь у темряві співала пташка. Одразу спалахнула суперечка щодо виду птаха. У ході цієї дискусії стало відомо тільки одне: «хтось» явно прогулював біологію. Суперечка була така палка, що ми й не помітили, як за нами йдуть двоє молодиків з ліхтарями. Невдовзі вони нас обігнали й загубилися десь у темряві. Промайнули дві думки за принципом «або». 1) Або на горі не буде, де яблуку впасти в натовпі п’яної та обкуреної молоді. Містики, звичайно, нуль, але можна весело провести час і випити на дурняк. 2) Або, крім нас чотирьох, на всій горі нікого не буде, й можна чекати на прояви чогось незрозумілого. Тим часом крок за кроком поринали ми в нічний ліс.

* * *

Фото з мережі Інтернет

На відміну від інших паркових зон Києва, Лиса гора у плані облаштування досі лишається недоторканою місцевістю. Ні тобі лавок, ні ліхтарів… Узагалі ніяких ознак цивілізації. Про людей тут нагадують лише руїни старих службових споруд та залишки Лисогірського форту.

Дорога привела до зруйнованої будівлі колишньої пожежної частини. Коли світло ліхтарів обмацувало рештки цегляної стіни, промайнула думка, що на цій горі будь-яка споруда руйнується й перетворюється на пилюку. Тим смішніше згадувати наміри побудувати тут «елітний житловий масив». Плани ці, до речі, поки, що так і лишаються планами. Цікаво буде стежити за розвитком «будівництва століття» й надалі.

Пройшовши метрів з двісті, ми натрапили на підніжжя насипного валу, який у минулому був частиною укріплень Лисогірського форту. Від самого форту залишилося тільки вісім потерн, які прорізають вал по всій довжині. В одній з них, першій, замуровували живих людей. За повір’ями, їхні невпокоєні душі й досі бродять коло неї. Але це все міфи. Як люди раціональні, ми хотіли б отримати якісь докази проявів надприродного у таку сприятливу для нечистої сили ніч. Тож піднявшись на вершечок валу, ми вирішили дочекатися більш пізньої години та попоїсти. Така незвичайна ніч повинна була неодмінно приготувати нам якісь сюрпризи!

***

Малюнок з мережі Інтернет

Вальпургієва ніч – із 30 квітня на 1 травня, язичницьке, християнське і водночас сатанинське свято, яке відзначають у країнах Центральної і Північної Європи. Вважається, що в цю ніч слабне межа між світами мертвих і живих. У багатьох європейських країнах із заходом сонця хлопчаки починають кричати і запалювати петарди, бо нібито найкращий засіб від духів – галас.

Вже майже одинадцята година вечора. Навкруги тихо проте досить далекий шум дороги й залізниці та світло вуличних ліхтарів не дають забути, що ми в місті. Можливо, через те тут не так темно й моторошно. Але ніч тільки починається, й усе ще попереду.

Метрів за п’ятдесят від нас палало багаття. З давніх-давен люди вірили, що багаття, шум та петарди відганяють злих духів, які у Вальпургієву ніч бродять серед живих. Нам точно не відома причина розпалювання того багаття, але, судячи з запаху, що лоскотав наші носи, там просто хтось розігрівав сосиски.

За півгодини повз нас проїхало дві-три машини. Надія натрапити на щось містичне зникає. Здається, що на горі є чи невдовзі буде натовп людей. Галаслива п’яна компанія, що з’явилася трохи пізніше, не додала нам оптимізму. Єдиним позитивом були вогні рідного міста, які світили вдалині й заспокоювали на підсвідомому рівні. Трохи згодом, дочекавшись, поки ніч остаточно ввійде у свої права, ми рушили далі.

Перший же поворот так і просився, щоб ми на нього звернули: у саму гущавину лісу спускалася вузенька стежка. Обабіч кущі та сама темрява. До того ж просто «золоті» угіддя для кліщів. Але щось тягнуло саме туди. З вимкнутими ліхтарями йти доволі моторошно, покручені стовбури старих дерев у темряві перетворювалися на потворних чудовиськ, мозок малював те, що йому ввижалося, а не те, що було насправді. Стежка вела до гірськолижного спуску, на вершині якого було капище.

Метрів за триста від спуску, почулися голоси людей, які, судячи з реплік збирали гілля для багаття. Оскільки таке знайомство не було нашою метою, ми потроху стали відходити назад і зрештою знову повернулися на головну дорогу. Після стежки лишилися неприємні відчуття, час від часу з дерев щось сипалося, а в одному місці щось постійно шаруділо. Перевіривши, чи не назбирали «врожаю» кліщів, продовжили мандрівку.

Язичницьке капище цікавило найбільше, тож вирішили непомітно підкрастися до нього та подивитися, що там відбувається. За планом ми повинні були піднятися на схил біля Відьминого яру й зайти до капища мовби з тилу. Підйом не з простих, потрібно чіплятися за ненадійні кущі, у будь-який момент можна зірватися й скотитися додолу. Не кажучи вже про цілковиту темряву та добрий вантаж у вигляді сумок, який міг зіграти фатальну роль. Знову вузька стежка, багато кущів з одного боку і круте урвище з другого.

Пройшовши два десятки метрів, ми почули гучне шарудіння. Звуки схожі на вовтузіння якоїсь тварини в кущах, але з-за цих кущів неможливо розгледіти винуватця шуму. Ліхтарі вмикати недоречно, адже ми хотіли залишитися непомітними, тому вирішили кинути в бік шарудіння петарду. Тієї ж хвилини, коли петарда вибухнула, шум у кущах затих. І це дуже дивно, бо будь-яка тварина, як-от кішка чи собака, не кажучи вже про дрібніших істот, мала злякатися й чимдуж тікати. Навіть якщо від вибуху петарди тварина постраждала (чого нам дуже не хотілося), то вона мала хоча б упасти на землю, а то вже хоч якийсь звук. Людина теж би якось відреагувала на вибух коло себе – втечею або чоловічою розмовою з хуліганами. Як ми вже писали трохи вище, в міфології багатьох європейських народів є повір’я, що злих духів у Вальпургієву ніч треба відлякувати будь-яким шумом, зокрема й вибухом петарди. Ця подія підштовхнула нас до роздумів. А пізніша «пригода» примусила поставитися до цього більш серйозно.

***

На горі розташовано язичницьке капище, яке являє собою рів діаметром близько 50 метрів з чотирма ідолами заввишки метрів зо два. Камені й ідоли на його території поцятковані давньослов’янськими рунами. Капище, як втім і вся територія гори, вважається не дуже хорошим місцем з негативною енергетикою.

Язичеське капище

Ритмічний стукіт барабанів лунав дедалі голосніше, і в такт йому швидше билося серце. Десь там, за віковими деревами було стародавнє капище, священне місце для язичників тогочасних і нинішніх. Судячи з відблисків, багаття потужне, і це давало надію на те, що там відбувається щось справді епічне. Вирішили підійти поближче, але в темряві постійно наштовхувалися на сухе гілля, яке виказувало нас хрускотом.

Ця частина гори була найтемніша та найбільше поросла старими деревами. Взагалі доволі моторошна місцевість, ліворуч від нас – яр із крутими схилами, відомий у народі як Відьмацький, а попереду – досить похмурий лісок із купою старих повалених дерев, подекуди покручених у чудернацькі форми. Трохи збоку – гірськолижний спуск, улюблене місце відпочинку лижників та сноубордистів. Під ним горіло багаття й відпочивали люди. А ми потроху наближались до заповітного капища.

Стрибок – і Андрій спіймав обома руками стовбур старого дерева. Трохи виглянув, щоб перевірити, чи ніхто не бачив нас. Ні, все було в порядку, удари барабана надійно заглушували наше шарудіння. Мій товариш приєднався до мене. Знявши сумки з плечей, ми лягли на животи та почали потроху повзти до останньої смуги кущів, які віддаляли нас від священного місця язичників — капища.

Сказати, що ми були вражені, було би повною брехнею. Але якщо напишемо, що жоден нерв не сіпнувся на наших обличчях, то будемо ще більшими брехунами. Так, величезного вогнища посеред капища ми не побачили, як не побачили й п’яти десятків людей, котрі б сиділи навколо нього і робили щось «язичницьке». Багаття справді палало, але не таке потужне, як я собі уявляв. Барабан теж був. Але знов не дуже епічних розмірів. Людей? Ну не те, що багато… аж двоє! Зате, так би мовити, доволі колоритні персонажі. Барабанщик – чоловік років під тридцять, з бородою, одягнений у «щось», що нагадувало одяг давніх язичників. А взагалі схожий на якогось «обкуреного» хіпі. І якщо стосовно його одягу можна було посперечатися, то його стан не викликав ніяких сумнівів. Повністю «скляні» очі втупилися в одну точку і ні на що не реагували.

Другим персонажем була рудоволоса подружка чи дружина (ми якось не питали про тип їхніх стосунків), яка теж мала одяг у «язичницькому» стилі. Дівчина босоніж виконувала щось типу ритуального танцю, бігаючи навколо вогнища. Здається вона, як і її «музикант», перебувала десь далеко від цієї «грішної» землі. Та хоч як би це смішно звучало, тієї самої миті, у тому самому місці це було дуже атмосферно. Особливо якщо загадати про десятки або навіть сотні маленьких свічок, розставлених у формі півмісяця на половині капища.
Звук барабанів, тріск багаття, свічки. Запахи нічного лісу та дівчина у запальному танку перетворювали дійство на капищі в якусь несамовиту феєрію, пробуджуючи в автора цих рядків тваринні інстинкти. Тіло ніби саме просилося забути про все та вистрибнути на середину й піддатися цій вогняній пристрасті, танцювати цей танок, не думаючи навіщо, скільки, як, просто танцювати…

Важка долоня товариша опустилася на плече. Час іти. Ми не знайшли того, на що розраховували, можливо, пізніше тут буде куди цікавіше, а поки треба пошукати щось містичне й жахливе. Ніч не чекатиме на двох відчайдухів, треба поспішити…

З тяжким серцем я покинув «дику кішку» в її танці й пішов геть. Дорога назад зовсім не запам’яталася, я не міг викинути з голови щойно побачене. Ніби загубився в часі. Ось кінчається стежка, треба спускатися по крутому схилу, а…

…Все, що сталося наступної миті, було схоже на дуже сповільнену зйомку. Десь попереду чути тріск, я ледь повертаю головую і вже сам не чую під ногами землі та в той самий момент бачу, як мій товариш летить шкереберть зі схилу й падає просто посеред дороги. А за секунду і я менш ефектно сповзаю просто в кущі.
Деякий час приходжу до тями. Мозок починає аналізувати те, що сталося. Ми впали обидва майже одночасно, це притому що були принаймні в трьох метрах один від одного. Підбігши до товариша, я перевірив, чи з ним усе в порядку. Тільки дивом він не отримав ніяких ушкоджень. Прийшовши до тями та почистивши одяг, ми рушили далі, а в головах у нас крутилася одна й та сама думка: «А чи це не гора дала нам гарного копняка під дупи? Усе ж таки підглядати не дуже добре». Тут згадується сумна сторінка Лисої гори, і таких, до речі багато.

Гора, наче магніт, притягує самогубців. Третина всіх спроб суїциду на Лисій горі відбувається саме в ніч напередодні травневих свят. Але в більшості випадків їхні спроби закінчуються лише важкими переломами, бо схили гори недостатньо круті. В цьому можна побачити «диявольський» садизм гори: вона не забирає життя вона його калічить і прирікає невдаху ще на більші страждання.

Поляна Бажань – дивне місце, навіть для такої екстраординарної місцевості. На форумах в інтернеті всілякі маги та езотерики запевняють, що тут можна і потрібно загадувати бажання, які неодмінно здійсняться. На тих самих інтернет-сторінках пишуть, що кожен, хто бажає всім серцем, може знайти там чотирилисту або п’ятилисту конюшину – символ удачі.

У стародавній слов’янській легенді землю оперізує змія, що кусає сама себе за хвіст. Місце, де вона себе кусає, розташоване в районі Києва і називається Лисою горою. Можна було б списати все це на міфи, але один випадок змушує поставитися до цієї легенди трохи інакше. У дев’яностих роках, коли збройне протистояння між Тибетом і Китаєм сягло апогею, Далай-Лама надіслав на гору буддійських ченців, щоб вони тут благали Вищі сили про припинення війни. Ченці молилися три дні, і третього дня помер президент Ден Сяо Пін! Ну, якщо ця гора надає такий шанс, то чого ж ним не скористатися!

На годиннику було вже по першій ночі. Ми з товаришем без азарту блукали променями ліхтарів по землі у пошуку незвичайної, «щасливої» конюшини. Так минуло зо двадцять хвилин. Коли я вкотре присів біля купки конюшини, то помітив там шестилисту рослину. «Та то якийсь мутант», – подумав я і відкинув рослину вбік. А коли проміння ліхтаря знову повернулося до конюшини, я побачив чотирилисту рослину, ту, яка за давніми легендами багатьох народів, приносить удачу. «Щось у цих легендах таки правда», – подумав я. Тоді вже можна, й справді, щось загадати. Найпотаємніше, бажання яке не купиш за гроші та не отримаєш навіть надлюдською працею.

Звівшись на ноги і подивившись, я загадав бажання. По обличчю дмухнув легкий вітерець, а десь позаду пролунав гуркіт грому. Такий збіг міг би вразити довірливу людину, але й на мене він справив незабутнє враження. Та мене бентежив не містичний збіг. Хвилювання викликала банальніша річ – дощ. Тільки його нам зараз бракувало. Вся нічна вилазка могла остаточно піти коту під хвіст, і весь час, що залишився до світанку, довелось би провести в холодній потерні, ховаючись від травневої зливи. Я пішов до товариша, що був на другому кінці галявини й виявився великим щасливцем: знайшов дві п’ятилистні конюшини. Він уже встиг загадати своє бажання. Гнані вітром хмари закрили далекий блідий місяць. Стало зовсім темно. Отут ми й побачили на вершині валу слабенькі вогники та почули запах свічок.

Понад десяток людей у білих балахонах стояли навколо багаття. Опущенні голови, у руках свічки. Здалеку чулося тільки їхнє монотонне бурмотіння. Напевно, це були дияволопоклонники або, простіше кажучи, сатаністи, які зібралися на чорну месу. «Клоуни», – прошепотів я товаришеві, який лежав коло мене. Він схвально кивнув у відповідь. Ми були досить далеко від цих людей, та все ж вирішили залишатися максимально непомітними, лежачи на землі у безпросвітній темряві лісу. Видно, ми потрапили саме на фінал «дійства», тому що люди почали один за одним відходити від багаття вузенькою стежкою кудись за кущі. Останній засипав піском вогнище. Цікаво, що ніхто з них за весь час не промовив жодного зв’язного слова, крім молитовного бурмотіння.

Почекавши зо дві хвилини, ми піднялися й вирішили оглянути «сатанинське» багаття. Ліхтарів не вмикали, йшли повільно та максимально обережно, часто зупиняючись і прислухаючись до навколишніх звуків. Але навкруги було тихо. Біля погашеного багаття без ліхтарів важко було щось роздивитися, але ми вирішили їх не вмикати. Я навис над багаттям у спробах розгледіти щось цікаве, ну, наприклад, піктограму. Несподівано в око впав якийсь чорний предмет. Я сказав про свою знахідку товаришу. Він байдуже відмахнувся і сказав щось типу: «Напевне лахи якогось безхатька». Я з ним погодився і, аби остаточно підтвердити наші здогади, увімкнув ліхтар… То був не одяг, а свіжовбита чорна курка з відрубаною головою. Ми обоє увімкнули ліхтарі й посвітили на попелище. В центрі лежали туші трьох курок, а їхні відрубані голови з увіткнутими в них невідомими рослинами лежали трохи збоку. З іншого краю стояла якась пляшка, найімовірніше розпалювач для багаття. Панове сектанти могли бути десь поблизу, тож ми вирішили відійти подалі від цього потворного місця.

Сиділи мовчки, дивилися на вогні міста і перетравлювали побачене. Для своєї «зупинки» вибрали найвищу точку валу, з якого відкривався масштабний вид на місто. Хоча місце було красиве, але не дуже годилося для відпочинку. Біля підніжжя валу було так зване «лобне місце», де ще на початку ХХ століття страчували злочинців. Зокрема тут страчено Дмитра Багрова – вбивцю прем’єр-міністра Петра Столипіна. За офіційними документами, на цьому місці три кати за одинадцять років позбавили життя 200 чоловік.
Тут і тепер досить моторошно, навіть якщо не знати історії цього місця. Чого варте всохле дерево біля стежки! Навіть не маючи багатої фантазії, можна домалювати три-чотири трупи, які гойдаються на мотузці, а вітерець їх погойдує туди-сюди, туди-сюди…

* * *

Те саме дерево... Те саме дерево…

Щоб не гаяти часу, я вирішив дістати мобільний телефон та знайти в інтернеті якусь інформацію про ритуали чаклунів. «Тільки б ловило» – промовив до себе. Моя цікавість хлюпала аж через край –фізично не міг дочекатися повернення додому, щоб там, спокійно сидячи за столом, про все почитати. На мою радість, зв’язок був. На першій же сторінці я знайшов опис, ритуалу, вякому були задіяні багаття та чорні кури. Ритуал стосувався любовного привороту та інших жіночих штучок. Тож ми полегшено зітхнули з думкою про те, що то була купка жінок з невдалим особистим життям. Одностайно ухвалили рішення перекусити.

Поївши, я ліниво потягнувся на траві, підклавши під голову сумку. Повітря було чистим і свіжим. Читав у мобільному про всілякі магічні «штучки». Зацікавила деталь: обряд привороту слід проводити на молодий місяць. Знайшовши місячний календар, я був трохи здивований: місяць на спаді. Знову повернувся до сайту з описом обрядів й став шукати все, що стосувалося щербатого місяця. Про це був цілий розділ. У першій же «інструкції» йшлось про зурочення на смерть. Тут теж фігурували чорні кури та щербатий місяць. Список ритуалів так і ряснів пристрітами на хворобу, каліцтво, банкрутство і так далі. За одну мить ставлення до тих людей як до купки диваків змінилося. То були зовсім не «клоуни», що гралися в чорну магію, а справді серйозно налаштовані підступні люди, які заради своїх бажань пішли на угоду з самим Князем Пітьми.

А на що вони здатні заради того, аби приховати свої темні справи, можна було тільки здогадуватися. Крім них та нас, там більше не було ніяких людей. Одразу згадалася одна деталь – вони стояли якраз біля тортурної потерни №1. Я спробував відігнати дурні думки та подивився на годинник – була майже третя година ночі. Настав час заглянути до капища. В наших серцях не танула надія на те, що зараз там відбувається щось більш масштабне. Адже третя година ночі – такий же містичний час, як і північ. Найтемніші сутінки – перед світанком. А очевидці, у чиїх оселях, як вони стверджують, живуть привиди або полтергейсти, кажуть, що найбільшої активності ці феномени набувають якраз перед світанком – між другою та четвертою годинами.

Вогні міста

У тому, що на Лисій горі багато століть справді творилися погані справи, вже ніхто не сумнівається. Археологи виявили на вершині давню яму зі спаленими церковними книгами, а поблизу кілька обезголовлених півнячих скелетів, званих «мертвими півнями».

* * *

Сатанинське багаття

Спустилися з валу, вийшли на ґрунтову дорогу та незабаром дійшли до перехрестя. Тут маленька доріжка плавно перетікала у головну, по якій їздили автомобілі. За нашими спинами лишилися сатаністи та страшне багаття. Я йшов, занурившись у думки.

Несподівано супутник щосили смикнув мене за одяг і, стрибнувши за кущ, зник із поля зору. Я не одразу зрозумів, що сталося. Поглянувши назад, я побачив світло автомобільних фар. Позаду нас дорога закінчувалася глухим кутом і єдині, хто міг їхати звідтіля, були нашими давніми знайомими. Я теж хутенько стрибнув за кущ. Там, на щастя, була потерна. Притиснувся до холодної стінки так сильно, що, здавалося, хотів злитися з нею. Десь поруч у пітьмі тихо дихав товариш. Вхід до потерни надійно прикривав широкий кущ.

Ось проїхала перша машина, за нею – друга. Я трохи виглянув, щоб роздивитися автівки. Вони були не з дешевих, якщо брати вторинний ринок, від п’ятнадцяти до сорока п’яти тисяч доларів. Або в нашій країні чаклують небідні люди, або чаклунство дуже дійове. Я нарахував вісім-дев’ять машин. Коли звук моторів розтанув у нічній тиші, ми рушили далі.
Дорогою я згадав про ще одну місцевість, яку варто було оглянути – відомий ліс коло капища, місце відьомських шабашів. Хоча, напевно,
там зараз не так моторошно як у давнину: все ж таки гора була освячена 1870-го. Та можливо вдасться стати свідком чогось незвичайного.

* * *

Франсіско Гойя. «Шабаш відьом в країні басків». 1797-1798

Знову подолавши важкий підйом, ми наближалися стежкою до капища. Але відразу зрозуміли – все, що там відбувалося, закінчилося. Попереду тихо,не видно відблисків багаття, не чути й гомону молоді, що відпочивала під гірськолижним спуском. Ми почали нарікати на те, що вже нічого цікавого не відбудеться. Раптом десь попереду у пітьмі почули гарчання. Супутник зупинився, ніби вкопаний, я замер позад нього. А далі – тільки тиша. Що це? Собака чи нечиста сила? Обидві відповіді нам не дуже подобалися, а ліхтарі – на самому дні сумок й діставати їх просто зараз ну дуже нерозумно.

Сама місцевість була проти нас. Повна пітьма, цілий ліс низькорослих кущів з правого боку і круте урвище. Зустріч із чималим та явно розлюченим песиком за таких умов – не тільки без зброї, а навіть без трухлявої палиці, у легкій літній одежі та ще й у безлюдному місці – не віщувала нічого доброго. Одностайно ухвалили рішення про «тактичний відступ» якнайдалі від цього місця. Застосувавши, спецназівську тактику «спина до спини», щоб унеможливити напад іззаду, ми рушили до спуску з пагорба. Але, згадавши, що там ми мало не поскручували шиї, вирішили спустися просто з урвища.

З’їхавши по землі, що підступно осипалася, і вдарившись об кілька дерев, ми врешті-решт спустилися… прямо у Відьмацький яр. Місце, з промовистою, м’яко кажучи, назвою. Пращури просто так нічого не називали. Один яр на Лисій горі – Русалчин, бо колись давно там було озеро, де, за повір’ями, жили русалки. А у Відьмацькому… Та ми про це думали секунди зо дві. Нас більше хвилювало, як швидше вибратися звідси. Місію ускладнювали купи дерев та виямки. Кілька разів я мало не спіткнувся, але пощастило – встояв.

Ми вилетіли з яру, наче корок із шампанського. Вже спускаючись, я почав діставати ліхтаря. Зараз він був конче потрібен. Хоча б для моральної підтримки. Коли дісталися до краю спуску, то усвідомили, що психіку доведеться попресувати ще трохи, адже єдина дорога вела через той темний лісок, через який ми проходили на початку подорожі. І якщо тоді нам вбачалися потвори у химерно викривлених деревах, то що буде зараз?

Не змовляючись ми пришвидшили крок, а наші ліхтарі нервово дриґалися з боку в бік. В одну мить усе змішалося. Вже було незрозуміло, чи це твоє важке дихання, чи то хтось дихає тобі в потилицю. Я взяв на озброєння метод «поштового коня», який не бачить нічого, крім цілі попереду. Навкруги була суцільна темрява й усім єством я не хотів дивитися по боках. Те, що ми вихоплювали на якісь секунди попереду себе, відразу ж заповнювала чорна пітьма. Ми були, наче пацюки, які роблять дірки у хазяйській куртці, а він її щодня штопає.

І тут я підняв голову догори. Краще б я цього не робив. Бо всі ці покручені у пітьмі дерева були дитячим садком порівняно з тим що я побачив там. Крони вікових дерев гнулися на середину дороги, закриваючи шматки неба. А що то було за небо! Ні, воно було не чорне і не дуже чорне. Вся та чорнота навколо була якоюсь буденною порівняно з кольором того неба. Важке, свинцеве небо з відтінками голубизни. Холодної, моторошної, гидкої. В ній було щось відразливе. Таке відчуття буває коли людину б’є струмом чималої, але несмертельної сили. Щось чуже та противно-холодне пронизує все тіло. Здавалося, що ця голубизна – око якогось гігантського чудовиська, яке дивиться на двох нахабних мурах, що посміли вторгнутися у його оселю і зараз поплатяться за це, коли саме небо впаде їм на голови.

Знову налетів порив вітру. Сильніший, ніж раніше. Дерева відхиляли-ся від дороги, звільняючи більше небосхилу й показуючи «око чудовиська» в усьому масштабі. Ось-ось мала промчати ескадрилья відьом на мітлах, а за ними, важко махаючи крильми і пускаючи вогонь із пащі, – Змій Горинич. Але ліс закінчився, ми вийшли на відкриту місцевість, де ця передранкова голубизна більше так не тисла. Дорога вела на другий бік гори – до теплого багаття і бажаного відпочинку.

Вид із космосу

Бренькіт гітари, спів із-за сусіднього пагорба та потріскування вогнища приємно заспокоювали. Незабаром світанок, а отже, все добре. Тільки двоє облич, які іноді вихоплювало світло від полум’я, були неспокійні. Їх щось хвилювало. І причина – гарчання в темряві біля капища. Що то було? Агресивний собака, що шарудів у траві за кілька годин до цього і повернувся туди, де його злякали петардою? Чи розлючена нечиста сила, яку посміли лякати гучними звуками і яку більше не стримували багаття та гучний барабан на капищі? Відповіді, на жаль, ніколи не дізнаємося, а можливо, воно й на краще, адже якщо це був не собака, то я готовий посивіти…

Фото з мережі Інтернет

Час повертатися додому. Ранкова гора зовсім інша. Сонце щедро пестить своїм промінням кожен сантиметр землі. В кожному дереві на всі голоси співають ранкові птахи. Десь ізбоку промчав велосипедист, по-піжонському підстрибнувши на горбку та зробивши в польоті викрутас. Ось назустріч іде турист із великим рюкзаком за плечима, сьогодні перше травня – час відпочинку й пікніків, люди з самого рання займають найзручніші місця. Ось пара закоханих. І вони щось загубили на цій горі? Можливо, вирішили насолодитися чудовим краєвидом, або попросити на Поляні Бажань вічного кохання? Хтозна…

Гора змінила свою шкіру. Тепер вона може з легкістю стати місцем для зйомки реклами лісопаркової зони біля благополучного європейського передмістя. Красива, незаймана природа, велика площа, добробут, стабільність, сімейні цінності. Хто б міг сказати, що всього кілька годин тому ця місцевість підійшла б тільки для зйомки фільму жахів у псевдодокументальному стилі, де група молоді прийшла б на пікнік і зненацька розбудила нечисту силу, яка почала б убивати всіх, що опинилися в цей час на горі. Та й кінцівку можна було б зробити епічну. Наприклад, пробудження Змія Горинича. Ось вам ідея для вітчизняного кінематографа. Та щось не хочуть знімати, не хочуть.

На останньому повороті з гори зупиняюся і дивлюся назад. І думається мені, що в цьому контрасті щось-таки є. Може, сама гора ділиться з тими, хто «скуштував» дві її половинки, найважливішою істиною – що найважливіше в цьому світі не добро, ні, не воно. А рівновага добра і зла. Їх повна і цілковита гармонія, вивірена до міліметра. Добро не може існувати без зла, тоді воно перестане бути добром, і навпаки. Удень місце для приємного відпочинку, а вночі повна жахів місцина, де вивільняються всі внутрішні демони. Вона така ж, як і ми, вона така як цей світ. Вона закликає нас до гармонії. Можливо, варто прислухатися до цього визначного місця. Місця, де Світова Змія кусає себе за хвіст…

Фото з мережі Інтернет